Зала концерну Maximus Inc. була величезна, немов катедра. Вона сяяла і
блищала. Концерн володів майже половиною світу, і це відразу впадало в
око.
Пан Лідл, президент концерну, сьогодні з’явився на роботі на
п’ять хвилин раніше, ніж звичайно. Попереду був великий день: концерн
мав узяти під свій контроль пів дюжини банків, сім великих міжнародних
промислових галузей, а крім того, ще й заволодіти майже усіма земельними
ресурсами однієї африканської країни, що ніяк не могла розквитатися зі
своїми боргами.
Пан Лідл просто променився від радощів: усе-бо це
результат низки його вправних ходів. Погляд його сталевих очей, що
позбавляв спокою та впевнености стількох підлеглих, пересувався по залі і
— раптом зупинився на пуцувальнику мештів. Старий мурин, що сидів на
ослінчику, мав доволі убогий вигляд. Він послуговувався пошарпаними
шматками і геть зужитими щітками. Руки його були перемащені пастою до
взуття. Пан Лідл ніколи раніше не бачив тут цього чоловіка. Та оскільки
він мав іще п’ять хвилин часу, то підійшов і попросив почистити свої
чудові мешти, які коштували аж 650 доларів.
Старий мурин працював
дуже вправно. За три хвилини мешти блищали — мило було глянути. Пан Лідл
механічно тицьнув йому долара. Але при цьому вони зустрілися поглядом.
Очі у старого були глибокі, надзвичайно добрі, але водночас наче з
веселими блискітками. А далі сталося неймовірне. Тільки-но пан Лідл
підвівся з ослінчика, як відчув: з ним діється щось дивовижне. Мешти
"вистрелили”, немов ракети, виносячи пана Лідла із зали. Двоє портьє
вражено спостерігали, як їхній шеф кулею вилетів на вулицю, а далі
рвонув з місця, немов якийсь маратонець із Нового Йорку.
Маратон пана
Лідла і справді виглядав дуже дивно. Мешти занесли його до бідного
хлопчини, у якого не було ніг. Хлопчина просив милостиню на розі 59
вулиці. Мешти не рушили з місця, аж доки пан президент концерну не
виклав перед ним усе, що мав у своєму портмоне. Далі мешти понесли пана
Лідла до кварталів бідноти. (Досі пан Лідл навіть не здавав собі справи,
що такі існують.) Там йому відкрились очі на сльози, самотність,
хвороби і фізичні страждання бідаків, на убогість та занепад...
Минуло
ще кілька годин — і пан Лідл уже почувався вкрай виснаженим і
зворушеним. Він наче відчував себе кимсь іншим. Наче видобувся з
камінної шкаралущі, що полонила була його цілого. Зараз він дивився на
людей зовсім іншими очима. Коли день уже хилився до вечора, мешти
вчинили із ним ще одну дивовижну штуку: занесли свого господаря до
церкви. Останній раз він \ заходив туди ще дитиною. Церква стояла
порожня і темна, світила лише одна червона лампадка. ; Пан Лідл
нараз пригадав собі той глибокий погляд і ясне світло. Він відчув у
собі велике щастя, як ніколи до того, і — раптом усе збагнув.
Далі його мешти знову стали звичайними. Пан Лідл увійшов до голу свого концерну, коли вже геть вечоріло і тут же спитав:
— Чи бачив хтось, куди подівся отой чорношкірий пуцувальник мештів?
— Але ж тут не було ніякого чорного пуцувальника, — відповіли йому.
Зрештою,
він і сам про це здогадувався. Ніколи більше не говорив про той
трафунок. Та й хто би повірив у те, що Бог був негром і чистив черевики
на Мангетені?
Бруно Ферреро
Господь стукає до серця кожної людини по різному 