Похилий віком парох затримався в сповідальниці до ночі, аж до часу, коли останній грішник залишив церкву. А потім вирішив ще трохи зачекати: раптом іще котрийсь каянник надійде із запізненням…

        Священик був змучений, і його повіки злипалися, хоч як він не боровся з дрімотою. Аж раптом він підскочив. Двері церкви відчинилися. Але, можливо, це лише вітер, бо надворі була жахлива буря. Аж ні: він побачив тінь, що рухалася по стіні – підходив чоловік. Його кроки відлунювали незвичайним стукотом по плитах – так, ніби він мав одну ногу з дерева. Піднятий комір плаща прибульця і ґрати сповідальниці не дозволили священикові розгледіти його обличчя – лише двоє очей з похмурим поглядом. Незнайомець підійшов до сповідальниці після деякого вагання і приклякнув.

        – Коли ви сповідалися останній раз? – запитав священик.

        – Я ще ніколи не приступав до цієї святої тайни, – відповів чоловік здушеним голосом.

        – Ви кажете – ніколи?

        – Ніколи.

        – Скільки вам років?

        – Не знаю. Я перестав лічити роки.

        – Але ви мусите знати хоча б приблизно ваш вік…

        – Половина вічності.

        – Добре. Скажімо, сімдесят років. У чому ви себе обвинувачуєте?

        – Я був гордий, – відповів грішник.

        – І більше ні в чому іншому? – продовжував священик, здивований. – Ви були горді лише один раз протягом всіх цих років?

        – Так, лише один раз.

        – І нічого іншого?

        – Я був заздрісний.

        – Заздрісний?

        – Так, заздрісний. Я заздрив усім. – Усім? – Так, усім.

        – Але ж є стільки бідних людей, які не мають з чого жити. Є стільки хворих, які переносять жахливі терпіння, сліпі, прокажені, навіжені… Ви ж не можете їм заздрити?

        – І тим часом я їм дуже заздрю.

        – Неможливо! – священик похитав головою. – А що ви ще вчинили, окрім цього?

        – Я спокушав інших і тішився, коли вони богохулили.

        – Скількох вам вдалося спокусити і до яких гріхів?

        – Народи! До всіх можливих гріхів! А найбільше мене тішило, коли мені вдавалося ввести в тяжкий гріх душу дитини.

        – Але це страшно! – стогнав священик. – Чи ви маєте ще з чого сповідатися? Чи ви крали? – Ні! Ніколи. – Брехали? – Так, дуже часто. – Проклинали? – Завжди.

        – Чи вам бракувало Служби Божої в неділі і свята?

        – Я не переношу самого виду Агнця чи чаші. – Тоді ви, без сумніву, не часто бували в церкві?

        – Ні, я там був дуже часто. – Що ж ви робили в церкві? – Я спокушував людей. – В церкві? Але до чого ж? – У сповідальниці я їм радив мовчати про їхні тяжкі гріхи.

        – Чи ви грішили проти шостої заповіді? – Ні, ніколи, – відповів чоловік з усмішкою відрази.

        – І навіть в думках?

        – Ні, ніколи.

        – Неймовірно. Чи ви вбивали?

        – Ні, я лише підбурював до злочину і вбивства інших. З моєї вини також багато людей втратили життя ласки.

        – Чи ви грішили з погляду вашої матері?

        –Я ніколи не мав матері.

        – Але кожен чоловік має матір! Можливо, ваша померла відразу після вашого народження?

        – Ні, я ніколи не мав матері.

        "Я маю справу з божевільним, – думав священик, котрого цей незвичайний каянник почав непокоїти. – Що ж йому сказати?”

        – Чи ви жалуєте за свої гріхи?

        – Бог мене тяжко покарав за мій перший гріх.

        – Чи ви жалуєте?

        – Жалую, що був покараний.

        – І не з любові до Бога?

        – Ні, не з любові. Я не можу любити.

        – Ви не можете любити?

        – Ні, це неможливо. Я ненавиджу всіх людей і всіх ангелів. Я ненавиджу все сотворене. І я ненавиджу Бога понад усе.

        – Ви ненавидите Бога? – пробурмотів приголомшений священик.

        – Так, я Його ненавиджу. Але якщо ви дасте мені розгрішення з моїх гріхів, я Його любитиму і не переставатиму Його прославляти.

        – Найперше треба, щоб ви Його любили! Бо якщо ви не любите Бога, я не можу вам дати розгрішення.

        – Дайте мені дуже тяжку покуту, я хочу спокутувати. Я готовий дати багато грошей для бідних – стільки мільйонів, скільки ви схочете! Я вам збудую нову церкву, катедру – величнішу, аніж катедра святого Петра в Римі.

        – Жодна людина не посідає стільки багатства.

        – Я – так.

        "Це дійсно божевільний”, – думав парох. Потім він сказав:

        – Навіть якщо ви покладете всі багатства світу до моїх ніг, я не зможу вам дати розгрішення, тому що ви не любите Бога. Чому ви так Його ненавидите? Бог же такий добрий і такий справедливий.

        – Я це знаю.

        – Його Син помер за нас на хресті.

        – Я знаю.

        – Чому ж ви ненавидите Бога?

        – Я хотів бути, як Бог, і Він мене відштовхнув.

        – Хто ви? – підскочив священик. – Те, що ви кажете, може казати лише диявол.

        – Я і є диявол. Я вас прошу – дайте мені розгрішення!

        – Я не можу тобі дати розгрішення. Я можу його дати найбільшому грішникові, але не тобі.

        – Я мав про це передчуття. Це і є моє нещастя.

        – Що?

        – Не мати змоги сповідатися. Ох! Отче пароху, як я заздрю людям, що можуть це робити. Я б добровільно помінявся долею з останнім жебраком, з будь-яким вбивцею, засудженим на смерть. Всі вони можуть сповідатися! Я цього не можу! Тому я їм заздрю! Тому я навіюю людям, що готуються до сповіді, затаювати свої найбільші гріхи, і тішуся, коли мені це вдається. Адже в цьому разі я знаходжу того, кому вже не заздрю. Кожних сто років я намагаюся сповідатися, але ні разу жоден священик не дав мені розгрішення. Йду я, отже, продовжувати мій шлях, ненавидячи Бога і людей.

        Зі стогоном безнадії, що його не можна передати, чоловік підвівся і пішов на своїй нозі з дерева. Глибоко приголомшений, священик підняв голову, протер рукою очі... Він, певне, мусив задрімати, і це йому приснилося.

        Молодий чоловік, що клячав перед сповідальницею, наблизився і визнав свої гріхи. Щодо однієї заповіді, найважливішої, він на хвилину завагався.

        – Чи ти все визнав? – запитав священик.

        – Так, все.

        – Чи, може, випадково ти щось опустив? Добре подумай ще раз. Ти знаєш, що погана сповідь є жахливим злом, що сповідник ніколи не має права говорити про те, що він чув у сповідальниці... І тепер скажи мені: чи часом ти чогось не приховав?

        – Як ви це знаєте, отче пароху? – пробурмотів молодий чоловік.

        – Я мав передчуття.

        – Так, я опустив дещо, – відказав каянник.

        – Я соромився це визнати.

        І потім він визнав один тяжкий гріх.

        – Дякувати Богові, наостанку ти був щирий, – сказав священик, зворушений. – Ніколи не забувай, що добра сповідь є великим добродійством. Тобі лишається чесно визнати твою провину, і ти знаєш вирок навіть перед тим, як увійти до сповідальниці. Оправдання і ласка – ось чим є розгрішення з твоїх гріхів. Чого б тільки не дав диявол за можливість сповідатися!

        Зворушений молодий чоловік опустив сповідальницю. За хвилину парох і собі підвівся і приклякнув перед вівтарем. Над сповідальницею один давній митець якихось сто років тому намалював диявола. Священик кинув поглядом на те зображення, і йому почулося, ніби той нечистий скрегоче зубами.

        Джерело: www.saintjosaphat.org